Читать «Случаи в жизни могут быть разные. Сборник юмористических рассказов» онлайн

Владимир Михайлович Шарик

Страница 17 из 38

самостійно рухатись. Переборюючи страх, Карасик відкусив шматочок Черв"яка. О, яка то була смачна страва!… Насолода… Амброзія… Нічого подібного Карасик ще не смакував і тому йому захотілось проковтнути всьо¬го Черв’яка, поки хтось інший не перехопить у нього таку смачну здобич. Та тільки Карасик вхопив того Черв’яка, як різкий біль опалив йому верхню губу і якась страшна сила потягнула його наверх. Карасик опирався, але марно, його витягнули з води і чиясь дужа рука схопила його за спину.

– Що ви робите?.... Що за манери?… Я не звик до такого… – затріпотів Карасик – зараз же відпустіть мене назад, а то я на вас пожаліюсь своєму дідусю.

Карасика, здається, послухали, зняли з гачка і вкинули у воду. Тільки це була не широка і глибока річка, а тісне оцинковане відро з каламутною водою, в якій вже бовталось декілька рибин.

– Що таке?… Чого нас тут зібрали?..– допитувався у сусідів карасик, бо був дуже цікавий, – Може це збори акціонерів приватизований компаній,.. чи може засідання обдурених вкладників?… Так мені не треба сюди, бо в мене немає ніяких там вкладів та і акцій ще не отримував, бо ще малий. От у мого дідуся з ощадна книжка і не одна, то краще я попливу за ним.

– Це зборище набитих дурнів, які хапають різну наживку і через те попа¬дають у різні халепи, – безнадійно сказав Окунчик, який задихався в стоячій воді.

Карасик значно краще пристосовувався до різних ситуацій і тому не надав особливої увага тим словам, а плавав вільно в відрі, познайомився з товаришами по нещастю і вихвалявся перед ними:

– Уявляєте. Деякі риби все життя живуть і не знають смаку Черв’яка… Який жах… Я не згоден так існувати. Краще я перенесу деякі тимчасові незручності, заради того, щоб тільки посмакувати таку божественну страву. Це ж така нудота – цідити через зябра воду, от їсти Черв’яків то справа… Карасика обірвали на півслові, бо дужа рука знову взяла Карасика за спину – Що за манери!… Хулігани!… Браконьєри… – затріпотів знову Карасик, щоб його відпустили. Але цього разу його не послухали, а положили на щось тверде, де стояв чарівний дух запашної олії. Від нього у карасика закружилась голова.

– О, мої пригоди продовжуються. – поддав він, відчувши цей смачний запах, якого він теж ніколи не чув у річці, а він же був дуже цікавий і розпо¬вість про не приятелям. Та раптом Карасик відчув, що бік йому стало припікати, а потім сильніше і сильніше.

– Що ви робите?… Припиніть це хуліганство!,.. Мені ж боляче!…– кричав безпорадно Карасик– Відпустіть мене назад до річки… Я хочу до дідуся… – і замовк тут бідолаха, бо перейшов у Вічність.

Загадочная женская душа

-Какое красивое сегодня небо, а до звезд, кажется, можно рукой достать. – Это сказала девушка лет восемнадцати, с правильными чертами лица, но у нее не было изюминки, что бы считаться красавицей.

– Да, очень красивое небо, – подтвердил юноша примерно того же возраста, но его чувствительные губы и мечтательный взгляд делали его моложе.

– Интересно, а есть ли жизнь на других звездах?

– Ученые утверждают, что есть, ибо звезд миллионы и миллиарды, и на одной из них могут возникнуть такие же условия, как у нас на Земле, и тогда возникнет жизнь.

– Вот бы посмотреть, как они там живут. – Катя прильнула к плечу Вадима.

– К сожалению, в ближайшее время это невозможно, – он прижал крепче девушку к себе, и сердце забилось быстрее.

– Жаль.

– А тебе здесь плохо?

– Хорошо. Особенно, когда ты рядом.

– Мне тоже хорошо, – их уста сомкнулись в долгом страстном поцелуе.

– Смотри, звезда упала.

– Да, я видел.

– Когда я была маленькая, то я думала, что звезда падает у нас в огороде, и утром бежала искать ее.

– Находила?

– Нет. Мне было так обидно. Смотри, вон еще звезда упала.

– Вижу.

– Ты загадал желание7

– Да.

– Я тоже. А какое ты загадал желание?

– Я не скажу.

– Почему?

– Потому что это моя тайна. Я тебе потом скажу.

– А я хочу сейчас знать.

– Сейчас нельзя. – Юноша попытался обнять Катю, но она оттолкнула его.

– Вредина.

– Катя, но почему ты сердишься?

– Потому что у тебя от меня есть тайна. Значит, ты не любишь меня.

– Я люблю тебя Катя, и скажу свое желание позже, когда будут соответствующие условия.

– А я не хочу ждать этих условий.

– Катя, но я так не могу сразу все сказать, я должен убедиться, что это желание сбудется.

– А зачем ждать?

– Что бы убедится.

– Ты меня просто за нос водишь. Пора мне домой. До свиданья.

– Катя, но подожди. Побудь со мной. А желание я свое тебе скажу, только не сегодня.

– До свиданья.

Катя ушла в дом, а Вадим стоял возле калитки и ждал, надеялся, но она не вышла. Он видел, как в ее комнате зажегся свет, мелькала ее фигура, а потом свет погас, погасла надежда. Вадим пошел уныло домой. Навстречу ему шел Степан Веревка его одноклассник, и Павел Коротченко, который был немного старше. Они поздоровались, Степан заметил, что Вадим не в духе и спросил причину его уныния. Вадим не хотел признаваться.

– Что ты пристал к парню. Тут и козе понятно, что ему Катька отказала.

– Правда, – пристал Степан. Ох, уж язва. Он Вадиму в школу надоел. Сидел на парте сзади и толкал в спину, дай списать, или реши задачку, проверь мой диктант. Когда отказывал ему Вадим, а когда и помогал. Однажды из-за Степана он пострадал, когда он рассказывал ему решение задачи, учитель по физике поставил ему двойку. Вот и теперь лезет в его дела. – Так это правда. Да, правда, раз молчишь.

– Не твое дело.

– Конечно, не мое. У меня с Катькой никогда не возникает проблем.

– Вот только не надо носа задирать. Смотри, какой хвастун.

– Я не хвастаю, а говорю, что есть.

– Хвастаешь, потому что с Катей у тебя ничего не получится – он не такая.

Степан только засмеялся.

– Давай поспорим, что получится.

– Спорим.

Ребята протянули руки, Павел разбил.

– А на что спорите? – спросил он.

– На бутылек самогонки.

– Принято.

– Пошли, – сказал Степан.

– Куда?

– К Катьке. Куда ж еще.

Степан зашел во двор Катьки, как к себе домой. Постучал в окно комнаты Кати. Не зажигая свет, в окно выглянула Катя.

– Тебе чего?

– Иди, у меня к тебе дело есть.

– Я уже спать должна, мне завтра рано вставать.

– Выйди я тебя надолго не задержу.

– Может в следующий раз.

– Я прошу тебя, а