Читать «По живу і мертву воду» онлайн

Хауссер поводився так, начебто нічого не знав про трагічний випадок. Попросив дати зведення про здачу хліба селянами й, посадивши Оксану поруч, заглибився у вивчення цифрових даних. Очевидно, ці зведення дійсно цікавили радника, бо він досить довго розглядав їх і, здавалося, забув про існування своєї помічниці. Завідуючий відділом стояв біля столу напівзігнувшись, готовий у будь-яку хвилину дати потрібне пояснення.

— Так… — промовив Хауссер. — Давайте почнемо.

Вони почали виписувати назви сіл і прізвища старост, які, за словами радника, особливо злісно саботували здачу контингенту. Таких злісних сіл виявилося тьма-тьмуща. Під диктовку Хауссера Оксана старанно виписувала колонкою: порядковий номер, назва села, прізвище старости, відсоток виконання.

Їх роботу перервала поява бравого лейтенанта в загальновійськовій формі. Лейтенант переступив поріг і підняв два пальці до козирка кашкета.

— Пане раднику, — ніби нагадуючи про щось, тихо й ввічливо сказав він і ласкаво подивився на Оксану.

— Так, так, — поспішно кивнув йому головою Хауссер, підводячись з-за столу. Він не здивувався й не став розпитувати лейтенанта, немовби давно вже чекав його приходу. — Продовжуйте, пані Єво. На сьогодні цієї роботи вам вистачить.

Лейтенант відчинив двері, пропускаючи радника, й подарував Оксані чарівну посмішку:

— Пробачте, фрейлен!

Коли двері за ними зачинилися, Оксана, ніби не задоволена тим, що шеф пішов, запитала у статистика, який ще не отямився від шоку, що охопив його при появі лейтенанта, і все ще продовжував стояти по команді «струнко»:

— Хто цей офіцер?

— Ви не знаєте лейтенанта? — запитав статистик і, витягнувши шию, повідомив напівпошепки: — Лейтенант Гайлер з гестапо…

Отже, Хауссер — своя людина в гестапо. Його запрошують туди відкрито, і він знає, чого його кличуть. Не таке вже й важливе відкриття… Оксана була незадоволена собою — закінчувалася друга доба її перебування в місті, а вона майже нічого нового не довідалася про експерта в східних питаннях.

Попрацювавши ще близько години, Оксана вирішила піти на обід. У коридорі вона майже зіткнулася з жвавою, гарненькою кароокою дівчиною, яка тримала в руці потертий шкіряний портфель.

— Пробачте, як вас звати? — запитала вона по-німецькому, весело зазираючи в очі Оксани.

— Єва Фальк.

— Ви співробітниця радника Хауссера?

— Так.

— Для радника. Розписуватися за одержане не треба. — Дівчина вручила Оксані листа й швидко пішла на вулицю.

Конверт не був заклеєний. Оксана заглянула в нього й побачила папірець зі стовпчиками цифр. Шифровка… Перша шифровка, прийнята Геленою звідти. Зв’язок з Пошукайлом працював чітко.

20. БОГДАНЕ, БОГДАНЕ…

Вепр нетерпляче ходив по просторій світлиці, затиснувши підборіддя в жмені і погладжуючи відставленим вказівним пальцем виголену щоку. Велика вівчарка з піднятими гострими вухами сиділа на підлозі й водила головою, слідкуючи за господарем розумними очима, які трошки сльозилися.

Незважаючи на свою грізну кличку, комендант надрайонної ес-бе був невисокий на зріст, і його можна було прийняти за підлітка з на диво пропорційною будовою тіла. Його маленька постать у напіввійськовому костюмі з коричневого угорського сукна (від нього й пішла мода на такі костюми), в чепуристих чоботях «англіках» здавалась елегантною. Вепр стежив за собою, робив завивку-перманент, манікюр, завжди носив з собою в новенькій польовій сумці невеликий дорожний несесер, крем для чобіт, смужку оксамиту.

І зараз, дивлячись на свіжопоголене смугляве, монгольського типу обличчя Вепра, на чистенький комірець його сорочки, відпрасований костюм і начищені до блиску чоботи, не можна було здогадатися, що він пройшов уночі зі своїми охоронцями близько двадцяти кілометрів лісовими шляхами й стежками.

На маленькому хуторі, що загубився серед лісів, надрайонний комендант ес-бе з’явився над ранок. Сюди, за його розрахунками, вже повинні були привести командира сотні Богдана, але з якоїсь причини послані за сотенним хлопці ще не прибули, і Вепр починав сердитись, йому не терпілося якнайшвидше покінчити з цією неприємною справою.

Коли Вепр сердився, на його плоскому з вузькими темними очима обличчі появлялася загадкова посмішка. Між іншим, і всі свої почуття комендант надрайонної служби безпеки приховував за цією тихою, майже ласкавою посмішкою. Його ніколи не бачили ні розгніваним, ні пригніченим сумом. Він посміхався. Можливо, це залишилося в нього від попередньої професії: всього три роки тому Вепр працював офіціантом в одному з кращих львівських ресторанів. Хтось із відвідувачів дав маленькому спритному офіціанту з обличчям монгола кличку «Японець».

Японець перетворився на Вепра, але стара посмішка залишилася.

Цією завченою посмішкою Вепр зустрів свого охоронця і господиню хати, які принесли йому сніданок: зелений салат зі сметаною, смажене курча й глечик молока.

— Не чути? — запитав комендант охоронця.

— Ні.

Вепр двічі поблажливо кивнув головою, немовби відповідь охоронця його цілком влаштовувала, й наказав:

— Нехай зайде референт пропаганди.

Могила не примусив себе довго чекати. Референт пропаганди мав стомлений вигляд і, судячи з того, як неспокійно поводилося його підборіддя, дуже нервував.

— Друже Могило! Ви знаєте, я все розмірковую й приходжу до досить неприємного висновку, — солодкувато посміхнувся Вепр.

Обличчя референта витягнулось, помітно було, як за скельцями окулярів нервово кліпають повіки. Він уже вивчив посмішки коменданта надрайонної ес-бе й зрозумів, що такий вступ не обіцяє нічого доброго..

— Мені здається, — провадив Вепр, продовжуючи ходити по світлиці, — що деяка, досить значна частка відповідальності за вчинок сотенного Богдана падає і на вас. Саме тоді ви перебували там…

— Я говорив, я намагався переконати, — Могила відразу ж почав задихатися. — Він не хотів мене слухати.

— Це не виправдання, це звучить досить наївно. Вас послали читати лекцію на тему «Хто головний ворог України?» за цілком ясними, схваленими центральним проводом тезами. Отже, ви могли…

Друже Вепр, я говорив, я пояснював…

— Інша справа, — не дав йому закінчити надрайонний комендант, — інша справа, якщо я доб’юсь у нього признання, що він діяв не в силу своєї дурості, а використовував чиюсь вказівку… В такому разі ніхто не зможе звинуватити вас.

Поспішно зайшов охоронець.

— Привели!..

— Нехай почекає, я покличу… — примхливо промовив Вепр і, коли охоронець вийшов, знову звернувся до референта: — Використовував чиюсь вказівку… В такому випадку, природно, ви не можете нести відповідальності. Ви мене зрозуміли?

Могила не зрозумів, запитав розгублено:

— Чию вказівку? Хіба вказівка була?

— А у вас не склалося враження, що Богдан — це ворожий агент, який проліз до наших лав?

Здивований референт уже не пробував приборкати свого відвислого підборіддя, що тряслося, як у пропасниці. Він стояв зблідлий і мовчав.

— Чому це дивує вас, друже Могило? — насмішкувато запитав Вепр. — Адже ви самі казали мені: «Це міг зробити тільки більшовицький агент». Пам’ятаєте?

Могила наморщив лоба. Справа в тому, що, повідомляючи про те, що сталося, він висловився трохи по-іншому. Він сказав Вепрові: «Така дурна акція може принести користь тільки нашим ворогам». І додав запально: «Цей дурень Богдан діяв, немов більшовицький агент». Одначе зараз не мало сенсу уточнювати кожне слово. Могила квапливо погодився.

— Правда. Так я сказав…

— Вам доведеться підтвердити письмово…

Референт понурив очі, помовчав трохи й кивнув головою.

— Чудово! — вигукнув Вепр. — Можливо, що Богдан буде все заперечувати, — додав він з іронією. — Але це не повинно бентежити вас. Мені відомі деякі додаткові факти. Ви будете вести протокол допиту й зможете переконатися в цьому… Я попрошу вас записувати тільки те, що він не буде заперечувати. Зрозуміло? І зробіть так, щоб на останній сторінці протоколу залишилося вільне місце. Так з півсторінки, можна навіть більше. Для підписів…